День: 26.09.2015

Опубліковано

простір

Міла почала ходити до садочка.
В один з перших днів мене попросили прийти раніше – почекати надворі (на всяк випадок, якщо Міла захоче до мами, щоб одразу її забрала).

Я сиділа на лаві на дитячому майданчику, де кожного дня буде гуляти моя дитина. Затишно, симпатично. Високі дерева заховають у спеку. Нещодавно тут грався мій син, тепер молодша донечка learn the facts here now.

Раптом моя душа почала розмовляти з майданчиком, подякувала йому за те, що Яну колись тут було добре. Я просила, щоб цей простір оберігав мою дитину, допомагав їй, дарував радість. І майданчик ожив, посміхнувся іграшковим будиночком, помахав мені гілочкою яблуні. На серці стало легко і спокійно.

З садочку вибігла на прогулянку радісна Міла і сказала:
– Мені тут так подобається! Це найкращий садочок у світі. Я не хочу йти в інший.

Тепер, коли я привожу чи забираю донечку, майданчик зустрічає мене сонцем чи веселою білочкою. Вона виглядає з-за стовбура, руденька, швидка, танцює по дереву.

Опубліковано

з Богом

Одного разу я пішла на заняття з акторського мистецтва. Ніколи не мріяла стати артисткою. Ніколи ніде не виступала.
Справа в тому, що я пишу про людей, фотографую людей. Моє – це бути за кадром, ділитися своєю закоханістю у Життя, донести у долонях свої спостереження до читача й виплеснути їх в чиюсь душу (якщо вийде).

Стояти на сцені, бути на виду – для мене це не просто вихід з зони комфорту, це особистий кінець світу. А я люблю кінці світу, люблю кидати себе в нові умови – тоді я розвиваюся, росту, наповнююся силою.

І я увійшла на іншу планету, де все не так, як на моїй, затишно-скаженній. Тепер я постійно знайомлюсь з собою, своїм тілом, своїми настроями, станами, своїми порами року.

Декілька занять влітку з моєю першою наставницею Iuliia Olenychнадихнули мене, щось в мені змінили – ніби зрушили каміння, яке лежало на шляху горного струмочку, і він ожив, полився стрімко, радісно, співаючи. Я почала не ходити-бігати, а літати.

“Випадково” побачила об*яву про набір учнів на курси акторської майстерності. Не даючи собі схаменутися, в ту ж хвилину зателефонувала і записалася в групу. А потім сиділа і думала: ” Що я роблю? Це не моя територія. Куди я лізу?”
Вперед і вгору.

Заняття почалися. Переді мною люди різного віку, різних професій. Нас об*єднує те, що ми прийшли вчитися у зрілому віці, ми не боїмося помилятися, і вирішили бути кимось більшим, глибшим, усвідомленішим.

Це важка праця. Розбиваємо блоки, знімаємо зажими, вивертаємо себе назовні. Я приходжу додому, коли вже темно. Вижата, зморена, з крєпатурою в душі та тілі. І мені капєц як подобається. Спостерігаю за дивовижними викладачами-артистами, режисером, за учнями, якими щиро захоплююсь, за собою – такою незвичайною, незнайомою, новою.
Це мій персональний тренінг, виклик собі, дружба з собою, з собою різною, іншою..
З Богом.

Опубліковано

?

Вечір. Йду з йоги. На лаві сидить жінка похилого віку з собачкою. Розмовляє по телефону. Сидить спиною до іншої жінки, яка теж балакає по мобільному. Її син катається в метрі від неї на гойдалці і теж говорить по телефону.. Начебто всі разом, але окремо. Всі в якихось своїх телефонних проблемах. Жінка жаліється в трубку на біль у серці, Інша уважно слухає когось у мобільному. Хлопчик шепоче в телефон, злітаючи з гойдалкою у небо.
Тільки собачка насолоджується вереснем, вечором, життям тут і зараз. Невже ми розучилися спілкуватися, дивлячись в очі один одному?