Місяць: Лютий 2015

Ми прийшли на Майдан після одинадцяти, як приходили туди зазвичай щоночі минулої зими. Свічки, “Пливе кача”, люди. Добре, що політики вже пішли – не хотілось бачити і слухати їх – вони завжди були інородним тілом на святій землі Майдана. Хоча розумію, що президент повинен був щось сказати – ми ж хочемо, щоб влада вела з нами діалог. Поки що відбуваються більш монологи, але не про це зараз мова..
Не хотіли купляти парну кількість квітів, бо герої не вмирають, правда? Тюльпани і сонячно-жовтий нарцис – квіти, що оспівують весну, наполягають на весні..
Знову не впізнаю рідний Майдан. Він пустий без барикад і ТИХ людей, ТИХ нас. Я нагадую собі солдата, який хоче повернутися на фронт, бо там свої, там зрозуміло, що є добро, а що зло. Як не дивно, але там легше..
Два висновки: майданутість – це невиліковно і не можна війти двічі в один і той самий Майдан..
Тільки Небесна Сотня і Архангел Михаїл незмінно на сторожі. Над Майданом портал в Бога. Це наше місце сили, намолене, вистраждане, очищене любов*ю. Нечисть не пролізе. Небо не впаде.

Моя донечка Міла – гостра на язичок дівка. Інколи вона вживає “нецензурні” слова. Наприклад в її лексиконі фігурують “соплюшки”, “какашки” і прочі “пукалки”.
Міла розказує анекдот, в якому в головній ролі – какашка. Міла сама цей анекдот придумала, сама і сміється з нього.
Кажу:
– Ти головне в садочку таке не розказуй.
Дитина щиро обурена:
– Ти що не хочеш, щоб діти сміялись???
– Не в тому справа. Просто в садочку не схвалюється слово “какашка”.
– Не проблема. Я розкажу їм анекдот про пісюшки!

Сначала принцесса нечаянно поженилась на злом принце, но передумала. Потом добрый принц убил злого, показал какой он мощный, и принцесса стала на нём жениться. Они нашли себе дом и родили трёх детей: два монстра и одного розового. Розовый это девочка.

Про 23 лютого.
Питаю у дітей, чи нічого сьогодні в школі не святкували?
Ян:
– В смислі? Що святкували?
Марійка:
– А сьогодні 23? Клас! Хлопці навіть і не згадали.

Я люблю починати з себе. Люблю вчитись. Україні потрібні сильні, сміливі, щасливі українці. Чим більше взаєморозуміння в родинах, тим більше дружелюбності в країні. Чим більше довіри між батьками та дітьми, тим міцніше зв*язок між поколіннями, а нам зараз дуже потрібно об*єднуватися.
Ми з сином проходимо унікальний тренінг – діти разом з дорослими. Не можу передати, скільки драйва, любові, неймовірних вражень ми там отримуємо і приносимо, привносимо це в сім*ю. Ввечері ми з Яном заповнюємо щоденник успіху, пишемо подяки тим, хто чомусь навчив нас за день, чимось допоміг, підтримав, надихнув.
Ми з Яном стали блище, відкриваємо один одного заново. Дякуємо за цю неймовірну пригоду в світ любові та сили Жені Малєвій, чудовому тренеру і просто класній людині.
Не знаю, як це працює, але коли Марійка ходила на тренінг, Ян ставав більш відповідальним, самостійним, турботливим, а тепер, коли тренується Ян, Марійка робить неабиякі успіхи в навчанні та спорті.
Ян, дякую тобі, що ти поруч, що МИ разом.
Якось син сказав мені
– Хочу щоб у тебе
Як у пташки гарні крила
Виросли до неба.
Ніжно серце защемило,
Я відчула силу!
І куди ж я полечу? –
Запитала в сина.
Відповів син: – Нікуди.
Мами не літають,
МАМИ КРИЛАМИ СВОЇМИ
ДІТОК ЗАКРИВАЮТЬ

Ура! Ми вступили до секти “21 день без нарікань”. Єгор приніс нам чарівні браслети від Ярослави Грес. Тепер ми будемо слідкувати за своїми словами-какашками, які кидаємо в інших, коли критикуємо, та відслідковувати свої нарікання взагалі.
До речі, я ношу браслет 10 хвилин, а вже переодягла його з руки на руку два рази, тому що діти одразу почали погано себе поводити, і я гаркнула на них. А буряк, який я варила, вирішив піджаритись разом з кастрюлею. Ех, відчуваю, що цей браслет зі мною надовго..
З Богом

Декілька спостережень про 23 лютого і взагалі про людей.
Як швидко переписуються свята, назначаються дати.. Колись влада сказала країні: “23 – день советской армии”. ” Ура!!!”- сказали люди і пішли бухати, тобто святкувати. А щоб в*їлося до мозоку кісток – навіть хлопчиків почали вітати, які ніякого відношення до захисту отєчєства не мають.
Пройшли роки. І вже інший президент сказав, що 23 лютого- ацтой. Але.. Думаю, що до цього висновку його привело суспільство, активна частина якого включила свідомість і стала на диби. Протест був такий потужний, що не почути його міг тільки дурень.
З цього приводу дві думки – що і як святкувати указують біомасі. А народ сам диктує владі те, що для нього є дійсно важливим. І заявляє про це так наполегливо, що бажання стає реальністю. Народ діє усвідомлено. А біомаса рефлекторно святкує те, на що йому дали наказ, чи ругає те, в що керівництво ткнуло носом і сказало “фас!”.
Шановне панство, ми завжди можемо обирати ким бути – біомасою чи народом. Народом бути важче – відповідальність глобальна, але це більш цікаво та вигідно.

Это был настолько яркий насыщенный день, что я только вечером сообразила – сейчас Прощёное воскресенье и узнала, что сегодня в Харькове случилась большая трагедия.
Недавно моей подруге приснился сон обо мне. Мощный, пронзительный. Такие сны посылаются Оттуда. У меня по коже мчались стада мурашек, когда Таня его рассказывала. Она говорит, что сон означает хорошее.. Дай Бог.. Но сон этот волшебный и одновременно страшный для меня.
Ну так вот. Я отчаянно не хочу уходить. У меня здесь очень много дел. Я нарожала детей, назаводила кошек, мне ещё Украину поднимать. Но на всякий случай (ведь жизнь кончается не завтра) я хочу поблагодарить всех и каждого, кто встретился на моём Пути. Благодарю друзей и врагов, любимых и не очень – вы были моими учителями.
Я прошу прощения у всех, кого обидела, не поняла, разочаровала и прощаю тех, кто причинил боль мне.
НО..
Я не прощаю тех, кто ненавидит и уничтожает мой народ, мою Украину. Не прощаю тех, кто мешает нам жить, кто пришёл с войной в наши дома и семьи. Прощать эту нечисть могут те, у кого убили родных и близких, те кто поседел от горя, а я не имею на это права.
Я готова взять на себя грех непрощения, готова разделить ответственность за каждый выстрел в ублюдка, который пришёл убивать наш мир, наши цветущие сады, наше глубокое небо, нашу влюблённую весну, наших людей. Записывайте мне в карму, отработаю жизнями, но не прощу, не забуду расстрел Небесной Сотни, убийство каждого воина света, гибель каждого мирного жителя, не прощу прерванные судьбы, вырванные с корнем жизни, не прощу пытки, увечья молодых и красивых, слёзы детей и стариков не прощу. Не забуду.

Миколаїв.
Моя мама зустрічає знайому з сусіднього під*їзду. Питає, як справи.
– Ужасно! Уезжаем в Россию! Здесь ведь невозможно что творится! – репетує тітка.
“Ура!” – сказала мама, блиснувши жовтоблакитним значком з надписом “люблю Україну”.
“Клас!!!” – засміялась я, коли почула цю історію з хепі-ендом.
Укри, це круто! Москалі втрачають надію і вже не кличуть “путін спасі-памагі”. Вони самі тікають в його логово. Мантра “Чемодан-вокзал-росія” збувається! Нехай ненавидять Україну звідти, ніж паразитують тут, на нашій понівіченій, розстріляній землі.
Очищаємося помаленьку. Шлаки виходять..

Страшні дні і ночі лютого 2014
***
Подруга передавала на Майдан їжу, речі, ковдри, ліки, гроші.
Побачила репортаж, де на її ковдрі несли вбитого хлопчика.
Сказала згасшим голосом:
– Передавала, щоб тепло було, а вийшло так ..
***
Сьогодні їздили по аптеках, по пунктах, де можна закупити хірургічні інструменти, штативи для крапельниць та інші потрібні для порятунку життя штуки. Привезли все в Михайлівський. Увійшли на територію Собору. Там люди. Приголомшливі люди з очима як небо. Як заплакане, чисте небо.. Всі щось приносять, сортують ліки. Обличчя світлі, зосереджені. Крізь біль проступає сила, любов.. Це не передати словами ..
До нас підбігла дівчинка і попросила купити свічки – чим більше, тим краще. Ми поїхали. Всі господарські магазини закриті. Забігли в супермаркет – там черги нереальні. Люди запасаються продуктами, а ми бігаємо шукаємо свічки. У черзі чуємо: “Скорей бы этих майданутых перестреляли, всё бы закончилось уже!”
В третьому за рахунком магазині знайшли свічки! Хапаємо сотнями, очі горять жадібно. Люди дивилися на нас як на найбільших панікерів. Пофіг. Винесли два пакети, і бігом за наступними препаратами. Мчимо по підземному переходу, а там продають тисячі тюльпанів, рожевих, жовтих, червоних! І весна танцює серед букетів, і так хочеться жити.. і так хочеться квітів та миру..
Приїхали знову в Михайлівський. Там земля свята.. Там Бог. В людях, в прапорах, в кожному камені. Все дихає БОГОМ. Віддали свічки, поїхали на Майдан. Рознесли корисності по стихійно створеним операційним. Деякі навіть в кафе знаходяться. Столи стоять, ліки розкладені.. Лікарі в бойовій готовності. Хлопці в касках, бронежилетах і комуфляжі ходять з витонченими келихами з морозивом, прикрашеним фруктами. Втомлений чоловік у пропаленому одязі сидить за столом і п’є каву з білосніжної чашки. Руки темні від копоті. Контрасти неймовірні..
Йдемо по Хрещатику. Страшно. Назустріч медики. Запитали, куди ми несемо каски.
– Це для нас, – відповідаємо, – а що? вам треба?
– Дуже! У нас жодної немає.
З радістю віддаємо дівчатам каски. Хоч чимось допомогти, хоч чимось підтримати і бути корисним – таке щастя!
Ліків, хірургічних інструментів багато. Люди тягнуть цілі ящики. Готуємося відбити удар, врятувати поранених. Майдан схожий на величезний медичний склад. Господи, нехай все це не стане в нагоді, нехай ми переможемо і не буде більше потерпілих, не буде болю і пекла. І всі ці корисні медичні штуковини розійдуться по нашим убогим лікарням.
Кожен день – це суміш жаху і захоплення. Жаху від того, на що здатні нелюди. Захоплення тим, на що здатні ЛЮДИ.
***
Нічне потрулювання.
Потрясло те, що сотні людей патрулюють в нашому районі. На машинах, пішки. Чоловіки, з палицями, з собаками. Дівчата з дрючками. Закохані патрулюють, тримаючись за руки. Ми проїжджали повз груп людей з пов’язками і запитували:
– Ви наші?
– Так! Наші!
– Тоді слава Україні!
– Героям слава!
Потім назбирали урожай шин, відвезли на Майдан. Перше, що сталося, коли ми вийшли з машини – постріли десь угорі, на дахах над нами. Дуже-дуже страшно.. Ми взяли дорогоцінний пінопласт і понесли до Стели. Шини залишили біля входу на барикади.
Майдан. Рідний наш Майдан.. Скільки ночей провели ми тут.. Приходили, коли був тільки Майдан і люди. Потім зробили сцену, почали прикрашати простір квітами, рушниками, поставили ікони. Потім новорічне, різдвяне убранство. Діти й дорослі вже не уявляють собі життя без того, щоб не провідати цю святу землю.. В мороз і в сніг, коли тиша і коли штурм – люди були тут. Багато ночей, тривожно-щасливих ночей, проведених зі своїм Народом. Кожна – як очищення, як випробування, як перевірка, хто ти – людина чи ..
Сьогодні вночі ми стояли на цій випаленій, вистражданій, понівеченій, святій землі. Вона стогне, але дихає. Жива. Оплакує своїх дітей. І в душі випалено, але живо.
24.02.2014
18 лютого в якійсь внутрішній тихій істериці завезли дітей до бабусі й дідуся, і рванули на Майдан. Весь цей час возили, носили, патрулювали, моніторили новини, спали кілька неспокійних годин і знову туди. Ці дні злилися в один довгий згусток часу. Сьогодні сім’я возз’єдналася.
Коли ми прийшли забирати дітей, трирічна Міла строго запитала:
– Ви допомогли людям на Майдані?
Марійка розповідає, що вночі, коли вони лягали спати, Міла сумувала:
– Я дуже хочу до мами.. так хочу, – і схлипнула. – Але ще я хочу, щоб Майдану було добре. Маша, з Майданом все буде добре?
– Звичайно!
– Тоді й у мене все добре, – сльози висохли.
Як сильно подорослішали наші діти за ці три місяці. Якими Людьми вони стали. Як сильно подорослішали ми..
Скільки разів за цей час, прощаючись з дітьми, я чітко усвідомлювала, що можливо, бачу їх востаннє. Я, яка ніколи не дозволяла їм гуляти самим і ніколи не залишала їх без нагляду дорослих, я йшла в ніч, залишаючи їх вдома – між дітьми і Майданом, який штурмував “беркут”, я вибирала Майдан.
І діти завжди підтримували нас з чоловіком в цьому виборі.