Десь з пару тижнів ми в родині спілкуємося рідною мовою. Вирішили почати з себе. Виявилося, це такий кайф! До речі, я з батьками завжди розмовляю українською, але це все ж таки був суржик. Тепер слідкую за чистотою мови. Спочатку ми навіть до Гугла за допомогою зверталися – забували правильну вимову того чи іншого слова. Іноді, за звичкою, переходимо на російську, але таке стається вже рідше.
Ми помітили велику перевагу в спілкуванні державною мовою, особливо коли сваримося – українською виходить не так жорстко та грубо, як тоді, коли вживаємо російську.
Яну та Марійці легше, бо в них українська школа. А ось Мілі важко. Мені соромно, що я їй показувала мультики, де персонажі розмовляють англійською, але зовсім не дбала про те, щоб навчити дитину мові країни, в якій вона народилася та живе. Виправляю свою помилку.
Тепер в нас завівся маленький азіров – це Міла. Вона ненавмисно перекручує деякі слова.
Одного разу донечка спитала в мене:
– Ти чия мама?
– Я мама Марійки, Яна та Міли.
– А ще чия?
– Більше нічия.
– Ти ще мама піпи.
– Піпи?!
– Так! Ти мама піпи!
– А хто це – піпа?
Міла переходить на російську, щоб я її зрозуміла:
– Ты мама папы! Піпа – это папа!