Місяць: Березень 2015

Коли я народилася, тато посадив перед нашими вікнами Івушку. Дивно, що вона виросла і стала красунею, адже південне місто, спека і ніякого водоймища поблизу. Але тато з братом поливали її щодня, носили відрами воду з шостого поверху, і деревце росло, міцніло.
У дитинстві, я часто бігла до неї, обіймала, притискалася до стовбура всім тілом і шепотіла, що вона моя улюблена і сама чудова Івушка на світі. Я вплітала їй стрічки в гілочки. З батькових плечей залазила на розвилку, лазила по дереву. А тато мене фотографував.
Я навіть хвалилася, що у мене є дерево. З гордістю говорила дітям:
– Це моя Івушка!
– Чому це вона твоя? – обурювалися нетямущі діти.
– Тому що її посадив мій тато, – задирала ніс я, і для всіх це був аргумент.
Я стала підлітком і часто сиділа на підвіконні, дивилася на Івушку. А вона танцювала з вітром, махала гілочками, немов крилами, і теж дивилася на мене. Під нею гуляв з собакою хлопчик, який мені дуже подобався. Біля неї сварилися парубок з дівчиною. Дівчина сіла на траву біля Івушки і гірко-гірко плакала, а молодий чоловік її втішав.
Скільки всього відбувалося біля цього дерева.. ми з Івушкою підглядали і співпереживали.
Я подорослішала і поїхала жити в інше місто. А коли повернулася погостювати на кілька днів, побачила, що Івушка зачахла, прихворіла. У мене теж був непростий період тоді. Здавалося, що Івушка помирає під моїми вікнами. І так було сумно, темно.. адже вона завжди була веселою, жовто-зеленою, квітучою. Сильна, гнучка, сонячна..
Пройшов час. Я знову приїхала на Батьківщину. Залізла на своє улюблене підвіконня, зайняла спостережний пункт і .. о диво – Івушка одужала, махає мені своїми руками-гілочками, радує собою світ!
29 березня. Сьогодні День Народження мого батька. Вісім років тому він пішов з життя, а дерево, яке посадив на честь мене, стоїть серед акацій і тополь. Жива, люба Івушка. Моя ровесниця, подружка дитинства.
Дякую, Тато! І з Твоїм Днем.

Українці так і не зрозуміли своєї сили.
Порошенко, Коломойський були всі ці роки, а України не було. Вона з*явилась, коли з*явилися люди, готові не тільки за неї вмерти, а ще й жити за неї гідно.
Невже ми не усвідомлюємо, що олігархи доять цю країну? І ніколи, розумієте, ніколи, вони не зроблять її благополучною. Вони не робили цього ні до Майдану, не будуть робити і зараз. Процвітання Батьківщини в наших руках, українці, це очевидно. Олігархи тільки заважають, пригнічують наш порив. Не буває хороших олігархів. Їх цінності – влада, тому і мітять територію, гризуться за вплив на маси. Якщо ми не будемо масами, вони не зможуть впливати на нас.
Люди, схаменіться. Вам не набридли ці ігри престолів? Не підтримуйте порошенків, коломойських. Вчиться на помилках регіона, який підтримував ахметова, на дурісті країни, яка молиться на Хуйло.
Краще підтримайте воїнів, волонтерів, хворих дітей, немічних, безправних стариків, безпритульних тварин. І побачите, станеться диво – царі здуються, а Україна одужає, тому що суспільство буде здоровим..

Меня назвали Натальей. Но близкие люди никогда меня так не зовут. Тата, Таточка, Ната, Снегурочка, мама, но только не Наташа. У нас в школе в первом классе учились семь Наташ, поэтому, когда произносили это имя, то скорее всего, звали не меня. Я даже на него не реагирую. Чужое оно. Красивое, но не моё.
Дело в том, что когда я родилась, мой старший брат был влюблён в девушку Наташу. Мама собиралась назвать меня Кирой или Валерией, но Серёжа просил, чтоб Наташей — в честь его любимой. Мама не хотела, но позвонила моя бабушка (а бабушка всегда добивалась чего хотела), и сказала маме: «Тобі що жалко назвати дівчинку так як хоче дитина?» Дитина — это мой семнадцатилетний брат. И мама сдалась, но дала мне подпольную кличку «Таточка», которая и стала моим родным именем.
Серёжа разлюбил ту девушку, а я так Наташей и осталась.
P.S. А папа хотел назвать меня Марией, так звали его маму. И я чувствовала себя именно Марией. Когда родила доченьку назвала её Машей. И тогда это имя, словно, отпустило меня, словно успокоилось.
А вы ладите со своим именем?

Мила спросила:
– Мама, а почему ты назвала нас именно Маша, Ян и Мила?
Попиваю кофеёк и рассказываю:
Когда я забеременела, мы с Егором думали-гадали, Кто же у нас будет, и как мы этого Кого-то назовём. Почему-то казалось, что родится девочка. А если девочка, то скорее всего Маша.
В квартире затевался ремонт. Мы принесли с балкона старые газеты и журналы, лежавшие там десятилетиями. Сложили стопкой, чтобы отдать рабочим, которые этот ремонт делали. И вот, смотрю, отдельно от кучи бумаги, лежит газета 1987 года выпуска (значит, на тот момент пятнадцатилетней давности) и на ней огромными голубыми буквами заголовок «НАЗОВИТЕ МЕНЯ МАШЕЙ». Начинаю читать, о чём же, собственно, статья. А статья — маленький абзац о том, как называют детей в США, Франции и т.д. Вообще ни о чём. Заголовок и статья почти никак не связаны по смыслу. У меня мурашки по коже — я поняла, мой ребёнок даёт мне знак. Маякнула: «Эй, мама, я девочка, и хочу быть Машей». Без проблем, Машей — так Машей. С того дня мы к человечку в животике только так и обращались. И когда через несколько месяцев на УЗИ мне сказали, что у нас создаётся доченька, это и так было понятно.
Яна назвала так, потому что иначе не могла назвать. Это моё самое любимое на свете мужское имя. Когда я его услышала, поняла, что именно так будут звать моего сына. Поэтому сначала было имя, а лет через восемь случился Ян.
Так как все мои любимые имена закончились, а во мне начал делаться третий ребёнок, я призадумалась – где взять любимое имя? Тогда я пошевелила фантазией и его придумала. Так Милу назвали Милой.

Чтобы семья была крепкая, дружная, важно проводить время вместе. Проводить с пользой и радостью. Условие – обязательно надо дождаться всех членов семьи и начинать мероприятие. Это может быть совместный просмотр фильма или семейный ужин. Мы практикуем пижамные вечеринки, королевские ночи, домашние спектакли, спонтанные дискотеки, игры. Конечно, гуляния по парку, пикники и путешествия всем табором – очень желательны.
Ещё у нас часто случаются праздники. Они не зависят от дат, а рождаются по настроению-вдохновению. Дети придумывают план, сценарий веселухи, делают и раздают билеты, которые разрываются при входе. Участники проходят испытания, тесты, конкурсы, выполняют задания. Желателен сладкий стол (подойдёт плитка шоколада или печенье).
Когда готовит отец семейства – вся семья собирается возле него. Ян помогает взбивать, размешивать, мы, девочки, вылизываем посуду и восхищаемся кондитерскими талантами вожака стаи. Создание кексов, пирогов, мороженого, дегустация вкусноты – это тоже интересность.
После таких домашних семейных праздников мы чувствуем себя очень-очень счастливыми, чего и вам от всего сердца желаем.
P.S. Недавно посмотрели замечательный фильм “Приключения Паддингтона” – чудесная история.

Проїхалась зранку в маршрутці. Прозріла. Мільйон вражень. В таких позах і асанах стояла, що йога відпочиває. Тут тобі і силові навантаження, і вправи для балансу + нехила розтяжка.
А ще в громадському транспорті дуже легко влаштувати своє особисте життя. Знайомляться, залицяються наввипередки: ” А вы знаете, я когда-то был романтиком” (вимовляється томно зітхнувши). Почувши у відповідь: ” А моєму чоловікові вдається бути романтичним не зважаючи на шістнадцять років шлюбу і троє дітей”, неромантік зрозумів, що це тупікова вєтвь знайомства, але не здавався:
– А у вас вообще счастливая жизнь?
– Дуже-дуже щаслива.
– Я вижу у вас линия судьбы сильная.
Наступний чувак, який приліг на мене в утрамбованій тілами маршрутці, спитав загадково:
– А вы знаете что сближает мужчину и женщину?
– Любов? – наївно сказала я.
– Общественный транспорт. Мы сейчас проезжаем мимо корпуса КПИ, в котором я учился.
– Мій чоловік теж вчився в КПІ, тільки в іншому корпусі.
Корочє відбивалась важкою артилерією – Єгором.
Ще в транспорті буває релакс. Коли верталась додому, їхала в порожній маршрутці. Спостерігала з вікна за людьми, містом, підглядала за водіями в машинах. Такий собі маршруточний дзен.
А ще можна їхати і посміхатися світу, березню, сонцю – прикольна духовна практика до речі.

И вдогонку к открытиям, когда живёшь без машины.
Значит, иду такая ногами и встречаю на своём жизненном пути сигаретные пачки, шоколадные, чипсовые одёжки и прочие нехорошести, которые загрязняют мой любимый город, мою ненаглядную природу.
Так вот, благодаря пешеходности, которая неожиданно случилась со мной, я теперь постоянно поднимаю бумажко-выбрасывательные прибамбасы и бегом несу их в урну. Уже все мусорники в округе знают мой фейс. Так что польза от меня ходячей, тоже есть smile emoticon
Предлагаю устроить мусоровыкидательный флешмоб. Кстати, дети очень легко подключаются к таком квесту – найди ближайшую урну – сделай мир чище

Коли їздила на машині, стільки всього не помічала. Летіла по справах, а тепер повільно пересуваюсь на тролейбусі чи маршрутці. Любуюсь людьми, роздивляюсь будівлі, місто, посміхаюсь небу. А ще читаю надписи на стінах. І навіть бачу в них вселенські смисли. Наприклад:
“НЕ БІЙСЯ. НЕ БИЙСЯ”
Чи крик болю під надписом на вітрині магазину “МЯСКО” дописано чорним: “СМЕРТЬ, КРОВ”
А ось чиясь образа не помістилась в людині і вихлюпнулася, розлилась по забору нерівними сірими буквами: “ЯНА ЖИРНАЯ ТВАРЬ”
А потім в цій настінній, парканній філософії спалахнуло обнадійливе: “РЕБЯТ, БОГ ЕСТЬ!”

– Міла, вибач, що ругала тебе із-за капелюха, а виявляється, сама його запихнула в шкаф.
– Мамо, я на тебе зовсім не ображаюсь.
– Розумію. І все ж таки, я дуже перед тобою вибачаюсь.
– Я взагалі не хочу ні на кого ображатися.
– Класно.. А чому?
– Тому що не хочу зіпсувати собі життя.

поки наша машинка на лікарняному, я:
– Прибрала навколо двору
– Вперше відвела Мілу на секцію, яка поруч з домом (бо їздити далеко поки що немає можливості) таким чином Міла відкрила для себе нову цікавість.
– Розпитала маму про всіх пра-прадідів, яких вона знає, про їх життя та чим вони займалися.
– Слухаю медитативні настройки, танцюю під них.
– Дочитала книгу
– Почала ходити ногами, а не пересуватись в просторі колесами.
– Зробила карту Мрії.
– Не пропустила жодного заняття йогою. Навіть полетіла на одному з них в нірвану, а потім приємно не відчувала тіла. В мене не було хребта, м*язів, кісток. Я стала вітерцем, легким, прозорим, весняним. Це неймовірні враження, казковий стан. Виявляється, тіло може бути для душі не тюрьмою, а Храмом.
– Перестала бігати, почала ходити, помічати Життя. Я більше не галопом.
– Зупинилась і згадала для чого я тут, на цій планеті.
– Спостерігала сонячне затемнення, але так нічого і не побачила.
– Посадила тюльпани.
А то я вже давно відчуваю себе таксистом. Всіх завожу, відвожу, зустрічаю, доставляю. Мій день йде так, щоб було комфортно багатьом людям. В нього, як в косу, вплетені мотузочки – справи інших людей. Я підстраююсь, поспішаю допомогти всім, а тепер я без колес – і так сталося, що можу присвятити День собі! Спочатку мене штирило, а тепер я оцінила прикол.
Дякую за урок, Життя. Ну ти даєш 🙂