Місяць: Березень 2015

В американских школах в начальных и средних классах дети пишут карандашом, к обратному концу которого прикреплён ластик. Ластиком они могут пользоваться сколько угодно.
Как же это здорово – дети не боятся ошибаться. Ведь когда учишься – ошибки это норма. Когда есть возможность сразу исправить неправильность, дети от этого не пишут небрежнее. Наоборот, они более внимательны. И ребёнка не бьют оценкой по самолюбию. Ведь что думает ученик в нашей школе – ошибку делать плохо, страшно, непоправимо. Оценка – приговор.
А в случае, когда стирачкой пользоваться разрешено – маленький человек понимает – ошибки это нормально, главное их заметить, осознать, исправить.
Как бы в наши школы ввести такое замечательное правило?

Діти сидять за столом. Я дивлюся на новорічну ялинку під стелею, яка живе з нами з грудня. Під стелею – щоб коти її не розпотрошили та не вчинили акт вандалізму.
– Коли вже ми винесемо ялинку? – зітхаю я.
Ян знизує плечима.
– А давайте включимо гірлянду! – пропонує Міла.
Включаємо. І знову казка мерехтить різнокольоровими вогниками, і радість, і маленьке свято поруч.
– Зато наша ялинонька побачила весну..

Міла просить включити їй казку на компі.
Відповідаю, що поки не можу.
– Як? Я же ваша дитина..
– Розумієш, тато зараз вчиться, і казка йому буде заважати.
– Татові не треба вчитися. Він вже все вміє. Вміє готувати каву, чай і какао, вміє ремонтувати машину, доглядати бабусь, мити посуд, купляти пластівці, цілувати маму. А ще він вміє любити.

Міла аж перестала жувати свіжоспечений домашній хліб з маслом.
Підійшла до мене стурбована.
– Мам, а сліпі можуть розмовляти?
– Звісно.
– Точно? А як?
– Ось дивись, – я заплющила очі, – я розмовляю, хоч і не бачу нічого.
Міла подивилась на мене, як на дурочку:
– Але ж ти не сліпа.. І можеш розмовляти. І дьоргатись.

Великий піст. Марійка вже тиждень як практикує аскезу – добровільне самообмеження в їжі. При чому так легко в неї це проходить. Може, тому що вже давно не їсть м*яса та риби, чи тому, що довго чекала цього моменту та серйозно настраювала себе. Ні яєць, ні молочного – здавалося б жесткач, але дитина радісна, весела, каже що відчуває тотальне очищення і веде Щоденник спостережень:
“З постом жити легко! В мені ніби прокинувся інший світ. Там все співає! В мені тече маленьке джерельце.”
P.S. Тільки що зрозуміла – браслет “21 день без нарікань” потрапив в моє життя в перший день Великого посту. Я чекала на нього раніше, але так склалося, що прийшов він до мене в понеділок. Усвідомлюю, що носіння браслета – це теж духовна практика.
До речі, моє дратування кусає світ і оточуючих набагато рідше, ніж тиждень тому. Тепер перед тим як гаркнути чи понити, я завжди встигаю подумати: ” А воно мені треба?” Часто відчуваю, що то є фігня і перевожу все в жарт. А якщо хочеться сказати собі “фас!”, тоді роблю це абсолютно усвідомлено: гулять – так гулять!
Браслетоносці, перекличка!
Ви там як? Тримаєтесь?

Непростое время я выбрала для испытания браслетом, с которым нельзя ругаться и унывать.. Он всё так же порхает с одной руки на другую, но задерживается на запястьи гораздо дольше, чем раньше. Уже не минуты а часы.
Браслет этот волшебный, он провоцирует осознанность. Ведь если она есть – человек жив. Нет осознанности – нет человека – просто зомбак, рефлексирующий или спящий.
Так как в семье у нас образовалась целая браслетная секта – мы с Машей и Яном делимся друг с другом наблюдениями, открытиями в таком вот антиругательном эксперименте, и это действительно здорово. В компании единомышленников веселей сражаться с дурными привычками. Будто на встрече анонимных алкоголиков: Здравствуйте. Я Ната, я браслетоносец. У меня очередной срыв..
“Мы каждую минуту создаем свою судьбу. Все, что нам нужно сделать – это взять в руки поводья и направить лошадь туда, куда мы хотим. Наша жизнь – это фильм, придуманный, поставленный и сыгранный нами самими. Мы делаем себя сами, но признают это только те, кто добился успеха».
Закон притяжения работает во всём и со всеми. Плохое к плохому. Доброе – к хорошему. Надоело загрязнять пространство нытьём и осуждением. А ещё у меня цель – я очень-преочень хочу, чтобы мои дети были сильнее меня, чище меня, добрее, чем я, но.. лучшая проповедь – личный пример, и никуда от этого не деться.
Пошла в весну. До встречи в марте

Столько боли, но мысли не помещаются в слова. Из слов-пазлов не выстраиваются предложения.. Поэтому осколки ощущений:
Неловко смотреть фото погибшего Бориса Немцова. Простите нас, Борис, и за это..
Не могу радоваться смерти Чечетова. Не могу радоваться убийству или самоубийству. Там, в соседней стране сейчас радуются гибели Бориса. Да, Чечетов – не Немцов, но и мы ведь не орки..

добили россию. теперь всё. Макаревич, пожалуйста, приезжай к нам. По-бабски глупо рассуждаю, просто я хочу чтобы жили. Чтобы были.

Багато цікавих речей ми з сином дізнаємось на тренінгі. Помічаю, яка неймовірна різниця між мною та Яном. Він одразу починає знання перетворювати в реальність, теорію – в практику.
Наприклад, тренер вчить нас правильно стояти, коли виходиш на центр аудіторії. Треба стати рівно, не смикатись, подивитися в очі людям і почати свою промову. Ян це одразу почав реалізовувати, більш того – ділитись цими знаннями з оточуючими.
Він підняв руку і розказав вчительці та дітям:
– Щоб відчувати себе впевнено, треба уявити ніби від ніг виходить коріння, і йде воно глибоко в землю. Тобто ти заякорився і стоїш, як дерево, міцно. А із рук твоїх – гілля, воно підіймається по стінах аж до стелі. Воно сильне, пружне. І відчуваєш, що все приміщення – твоє, вся атмосфера твоя!
Вже декілька днів клас Яна відповідає біля дошки за цими правилами.
Сьогодні дівчинка Віка вийшла відповідати і почала глибоко дихати.
– Приростаєш? – спитав в неї Ян.
– Так. Ще глибше хочу, – сказала дівчинка.
Вчителька підняла очі до стелі і промовила замріянно:
– Атмосфера..