Коли я народилася, тато посадив перед нашими вікнами Івушку. Дивно, що вона виросла і стала красунею, адже південне місто, спека і ніякого водоймища поблизу. Але тато з братом поливали її щодня, носили відрами воду з шостого поверху, і деревце росло, міцніло.
У дитинстві, я часто бігла до неї, обіймала, притискалася до стовбура всім тілом і шепотіла, що вона моя улюблена і сама чудова Івушка на світі. Я вплітала їй стрічки в гілочки. З батькових плечей залазила на розвилку, лазила по дереву. А тато мене фотографував.
Я навіть хвалилася, що у мене є дерево. З гордістю говорила дітям:
– Це моя Івушка!
– Чому це вона твоя? – обурювалися нетямущі діти.
– Тому що її посадив мій тато, – задирала ніс я, і для всіх це був аргумент.
Я стала підлітком і часто сиділа на підвіконні, дивилася на Івушку. А вона танцювала з вітром, махала гілочками, немов крилами, і теж дивилася на мене. Під нею гуляв з собакою хлопчик, який мені дуже подобався. Біля неї сварилися парубок з дівчиною. Дівчина сіла на траву біля Івушки і гірко-гірко плакала, а молодий чоловік її втішав.
Скільки всього відбувалося біля цього дерева.. ми з Івушкою підглядали і співпереживали.
Я подорослішала і поїхала жити в інше місто. А коли повернулася погостювати на кілька днів, побачила, що Івушка зачахла, прихворіла. У мене теж був непростий період тоді. Здавалося, що Івушка помирає під моїми вікнами. І так було сумно, темно.. адже вона завжди була веселою, жовто-зеленою, квітучою. Сильна, гнучка, сонячна..
Пройшов час. Я знову приїхала на Батьківщину. Залізла на своє улюблене підвіконня, зайняла спостережний пункт і .. о диво – Івушка одужала, махає мені своїми руками-гілочками, радує собою світ!
29 березня. Сьогодні День Народження мого батька. Вісім років тому він пішов з життя, а дерево, яке посадив на честь мене, стоїть серед акацій і тополь. Жива, люба Івушка. Моя ровесниця, подружка дитинства.
Дякую, Тато! І з Твоїм Днем.
